Коза́к  — представник військового стану, воїн-найманець. Член самоврядних чоловічих військових громад, що з 15 століття існували на теренах українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Основним заняттям козака була війна: розбій і патрулювання торгових шляхів, піратство в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових компаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.

У 17 столітті козаки були організовані у дві воєнні державні формації — Військо Запорозьке та Донське військо, які на початку 18 століття були інкорпоровані до складу російської монархії. Остання поступово ліквідувала козацькі автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану, нищенням козацьких самостійницьких осередків, оросійщенням козацтва. На середину 19 століття в Росії існувало 11 козацьких військ, що були розташовані у прикордонних зонах Кавказу та Сибіру. Під час громадянської війни в Росії, що спалахнула після більшовицького перевороту 1917 року, в акваторії Чорного моря виникло три козацькі державні утворення: Українська держава, Кубанська народна республіка та Донська республіка. Після створення СРСР комуністична влада фізично винищила козацький стан у ході репресій і голодомору. Залишки козаків воювали проти радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни^[2].

З 1991 року, після розвалу СРСР, ряд громадських організацій України, Білорусі, Росії та Казахстану намагаються відроджувати козацькі традиції. В державній символіці Україні активно використовуються козацькі атрибути та діячі козацької історії.